Вовчанський агрегатний завод, на території якого російські військові у 2022 році створили катівню для цивільних українців. Джерело: сайт Головного управління розвідки України, 24 вересня 2024 року.
Проєкт "Raised Hand. Teachers Want to Be Heard" було проведено в рамках EENCE-Eduthon-2024, організованого Східноєвропейською асоціацією громадянської освіти за підтримки Федерального агентства з громадянської освіти (bpb) за кошти Міністерства закордонних справ Німеччини. Організатором Eduthon у Польщі є Fundacja Międzynarodowy Ruch Latających Plecaczków / Flying Bag.
Вступ
У серпні 2022 року до осередків за кордоном почала прибувати нова хвиля біженців із окупованих регіонів України. Люди, які виїжджали через Росію до країн Східної Європи, здебільшого аргументували своє рішення небажанням відправляти дітей до шкіл, де з нового навчального року мала діяти російська програма навчання. Багато хто також боявся так званого "референдуму", який окупаційна адміністрація планувала провести 23—27 вересня, з метою «приєднання» окупованих територій до Росії. Для місцевих мешканців це означало, що окупаційна влада закріпиться в регіоні та змусить отримувати російські паспорти. І без того складний виїзд стане ще більш обмеженим, а репресії проти цивільного населення посиляться. Сім'ї залишали рідні домівки, рятуючи не лише своє життя, а й майбутнє своїх дітей.
Перші тривожні сигнали почали надходити ще на початку літа. Уже тоді з’явилася інформація про переслідування українських вчителів, які відмовлялися працювати за російськими програмами. Деяких викладачів залякували російські спецслужби, приїжджаючи до них додому зі зброєю, а інших вивозили до спеціально створених місцевих катівень за їхній активний спротив співпраці з окупаційною владою. Вчителі, які десятиліттями виховували та навчали дітей, раптом стали мішенями у боротьбі за контроль над освітою.
Ця стаття розповідає про вчителів з півночі Харківщини, які, ризикуючи власною свободою і життям, протистояли спробам окупаційної влади знищити українську освіту. За наказом військової адміністрації підручники знищували та замінювали російськими, а навчальний процес організовували з метою виховання у дітей лояльності до режиму. Ті, хто відмовлявся викладати за новими програмами, зазнавали допитів, погроз, фізичного насильства, а в окремих випадках навіть зникали безвісти.
Цей матеріал - це історії українських вчителів, розказані ними самими. Розповіді тих, хто побачив, як їхні школи, класи, праця і зусилля, а пізніше і їхні села та міста, були зруйновані війною. Та, незважаючи ні на що, українські вчителі продовжують навчати дітей і сьогодні.
«Все почалося з того, що в наш заклад прилетіла ракета, одразу було зруйновано котельню, зруйновано приміщення школи. Наша школа складалася з двох приміщень: самої школи та дитячого садочка, який був розташований окремо на території школи.Ракета влучила прямо в приміщення школи, і, на жаль, загинула людина. Так нас застала війна». [Свідок NS01W м. Вовчанськ]
Розділ 1
Перші дні повномасштабного вторгнення
Напередодні ввечері ми подивилися новини і вже зрозуміли, що так звані «Донецька і Луганська народні республіки» [іредентистські псевдодержавні утворення на території Донецької та Луганської областей, проголошені в 2014 році воєнізованими угрупованнями під контролем та за підтримки Росії] приєднуються до РФ. Стало якось тривожно.
Ми живемо зовсім поруч із тими клятими москалями [росіянами], і місце, де розташовані кордон та митниця, того вечора було яскраво-помаранчевого кольору. Враження таке, ніби в небі сяяли тисячі прожекторів. Я ще спитала у чоловіка: "Що це?" Він каже: "Може, там у них якісь господарські ферми чи щось таке". Нам ніколи такого сяйва не було видно.
Лягли спати, а вранці прокинулися від вибухів, від гуркоту. Спочатку подумали, що то сусіди щось роблять по господарству. Можливо, дрова колють, адже на вулиці ще темно, нічого не було видно. Потім стало зрозуміло, що це зовсім не сусіди. Вони почали стукати в стіну нам, а ми їм. Вийшли у двір, подивилися і зрозуміли, що це все-таки почалася війна.
Друзі, знайомі, дзвінки... Зять, військовослужбовець, який на той момент був у Харкові, почав телефонувати, зідзвонюватися з нами, всі хвилювалися один за одного. Спочатку, знаєте, в перші хвилини ще намагалися переконати себе, що, можливо, це якісь навчання, адже питання було на слуху, і Україна готувалася до цього, як не як. Можливо, дійсно почалися якісь навчання. Але, оскільки ракети летіли прямо над нами, і ми розуміли, що вони прямують на Харків, на Чугуїв, — у ті перші години, перші хвилини війни ілюзія навчань одразу розвіялася.
Маючи малу дитину на руках, взагалі не знала, що робити. Чоловік працював в охороні й мав їхати на роботу за 40 кілометрів від дому, і ми вирішували, чи їхати йому, чи ні. Але зрештою вирішили, що поїде. Стало страшно. Залишилася сама з двома дітьми, батьки чоловіка теж у похилому віці, живуть неподалік від нас.
Коли зникло світло, треба було чимось себе зайняти, якимись хатніми справами. Але це тривало недовго, поки не почали підривати мости. Звук був дуже гучний, шалений. Тоді ми вирішили, що з доньками підемо до батьків чоловіка. Вони теж живуть у приватному будинку, але в них можна було спуститися в підвал просто з приміщення, а наш підвал був на вулиці. Почали збирати речі, не знаючи, що потрібно брати. Головне, щоб була суміш для дитини, памперси, необхідні ліки й усе. Ми пішли до батьків чоловіка, туди ж приїхала його сестра, і якось, знаєте, гуртом нам було трохи легше все це переживати. Дванадцятеро нас було тоді в одному будинку й одному підвалі. Постійно тримали телефон у руках, намагалися додзвонитися до всіх, заспокоїти один одного та себе взяти в руки.
Через місто йшли нескінченні колони техніки, бензовозів та іншого спорядження. Я не знаю, як воно правильно називається по-військовому, але це були всі ці кулемети, військова техніка, що рухалася безперервно. Це були просто величезні колони, які йшли і вдень, і вночі. Місто буквально гуло. Наша вулиця, на якій ми живемо, — об'їзна, і якщо їхати з російського кордону через поля, а вони їхали саме так, то їхні танки рухалися через цю вулицю. Вони на трасі, на асфальті, залишали білі гусеничні сліди, а будинок тремтів, скло в серванті дзвеніло від їх руху, коли техніка проїжджала. Куди не глянь, куди не кинься — скрізь були кацапи [росіяни], скрізь були кацапи, от так ми зрозуміли, що ми вже в окупації.
Вже у травні та червні вони почали перевіряти наші документи й телефони, коли ми просто ходили по вулицях, коли ми гуляли парком. Без документів ми не могли ніде вийти. Це вже було пізніше.
Техніка [російська військова техніка] стояла на міській площі. Вона стояла біля поліції, лікарні, супермаркетів, практично в кожному житловому кварталі. Наше містечко невелике, тому його можна обійти пішки за декілька годин і побачити їхню техніку всюди, а також їх самих.
Окупували вони в першу чергу такі установи, як поліція, лікарня, управління соціального захисту — місця, де було багато простору, і вони могли там розміститися.
Вони були там скрізь.
